Страна : Украина
Родилась 23 октября 1989 в Одесской области в городе Белгород-Днестровский. Имею три высших образования: магистр международных экономических отношений, магистр международного публичного права и магистр экологии и охраны окружающей среды. с 2013 года я работаю в ядерной сфере, занимаясь международными проектами по нераспространению оружия массового уничтожения и противодействии терроризму. Повышала профессиональную квалификацию за рубежом, получив дипломы Центра Джеймса Мартина по изучению проблем нераспространения (США), Европейского центра исследований в области безопасности им. Джорджа К. Маршалла (Германия), Венского центра по разоружению и нераспространению (Австрия). Свободное от работы время посвящаю написанию романов, стихотворений, песенной лирики, также статьям на различные темы и переводам. Первое свое стихотворение написала в 6 лет. «Снежок выпал на дорожку, Топают, топают детские ножки. Раз шажок, два шажок, А на третий — бух! .. в снежок. » Пишу стихи на украинском, русском, английском и французском языках.
Country : Ukraine
I was born on October 23, 1989 in the Odessa region, Belgorod-Dnestrovsky town. I have got three higher educations: Master of International Economic Relations (2013), Master of International Public Law (2014) and Master of Ecology and Environmental Protection (2019). Since 2013, I have been working in the nuclear field, dealing with international projects on the non-proliferation of weapons of mass destruction and countering terrorism. In addition, I improved my professional qualifications abroad, receiving diplomas from the James Martin Center for the Study of Non-Proliferation Problems (USA), the European Center for Security Studies named after George C. Marshall (Germany), Vienna Center for Disarmament and Non-Proliferation (Austria). I wrote my first poem at age 6. I write poems in Ukrainian, Russian, English and French. My leisure time is devoted to writing novels, poems, song lyrics, as well as articles on various topics, and translations.
Отрывок из романа “Час Є”
«… Він не хотів залишати поле бою, проте командири розуміли, що їм потрібні не каліки, а здорові солдати. Саме тому було вирішено направити Його на деякий час на лікування до санаторію в Ялту.
Тоді Він не міг повідомити нічого Соломії. Телефон загубився десь в окопах під час чергового бомбардування, тому вийти на зв’язок було важко. Та й навіщо, розмірковував Він, якщо було зрозуміло, що для Солі Він не пара. Бідний хлопець, який ще навіть не починав ставати на ноги, зробив свій вибір, пішовши на війну. Хтось повинен захищати рідну землю, то чому не Він? Тим паче, для Солі було вготоване зовсім інше майбутнє її батьками: вони прагнули для неї дорослого чоловіка з поважною професією, щоб не соромно було людям в очі дивитись. Соля розповідала Йому про це жартома, проте Він розумів, що одним коханням ситий не будеш, а Соломія є залежною від волі батьків.
«Кохання — це чудова річ, поки ти не починаєш жити реальним життям», — Саме так завжди казала Йому бабуся.
… Соломія не одразу зрозуміла, що вагітна. Вона взагалі мало що знала про стосунки між чоловіком та жінкою. Як і кожна дівчина, вона мріяла, що колись стане бажаною дружиною у коханої людини. Коли вона зустріла ЙОГО, то, як кажуть, земля з-під ніг попливла. І все вийшло якось дуже природно, само собою. І вона закохалась. А як можна було не закохатись в того, хто з першої зустрічі дозволив їй відчути себе справжньою?..
Три місяці їхніх відносин були казкою. Вони навіть жили разом, потайки від її батьків. А потім в Нього захворіла бабуся, і Йому прийшлось їхати до рідного містечка на Донеччині. А Соломія почала давати уроки в школі. В школі для німих. Таких німих від народження людей, як і вона сама. І тому поїхати з Ним не було нагоди. Він обіцяв повернутися, однак пропав. І телефон Його був вимкнений. Соля попросила свого батька дізнатися щось про Нього, адже її батько мав непогані зв’язки в потрібних структурах. І батько дізнався, проте долю Соломії він вирішив по — своєму. Не сьогодні — завтра повернеться хлопець додому, не калікою, так бідним воякою, якщо взагалі повернеться, — так він розмірковував… А для Солі батько завжди прагнув всього найкращого, він її дуже сильно любив, до того ж, вона була не така, як всі. Її німоту компенсувала лялькова зовнішність та прозорий розум. Батько дуже любив свою маленьку Солю… Саме тому, щоб вберегти свою доньку від переживань, він сказав їй, що хлопець змінив контакти, бо почав нове життя в новому місті. І, щоб донька пережила цю інформацію з найменшими нервовими втратами, він перевіз її до літньої резиденції в Ялті, щоб вона змогла там набратися сил та заспокоїтись.
Через деякий час після того, як Він пропав, Соломія відчула зміни всередині себе. Декілька місяців вона відкидала думку про те, що може носити дитину під серцем. Їй було лячно навіть подумати про таке… Проте якось вона зібралася із силами та пішла в одну з ялтинських лікарень. Коли лікар після огляду сказав їй те, що вона боялася почути більш за все на світі, Соломія ледь не знепритомніла.
Вона не знала, що робити далі. Ситуація здавалась дуже безглуздою, дещо банальною та навіть образливою.
Лікар, що її оглядав, виявився співчутливим гарним молодим чоловіком. Йому одразу сподобалася Соломія. Те, що вона була німою, і те, яка вона була розгублена у той момент, надавало їй загадковості, що притаманна жінкам, в яких закохуєшся з першого погляду!
Запросивши її прогулятись набережною після роботи, лікар навіть не сподівався, що ця прогулянка відкриє для них обох нові горизонти. Соломії, як ніколи раніше, була потрібна підтримка. Батькам вона не могла нічого сказати, друзі залишилися у рідному Львові, та й не дуже багато в неї було друзів, яким можна було би довірити таку таємницю, а от Він… Про Нього годі й було казати. Як повідомив її батько, у Нього нове життя… Погрався та й кинув. Але навіщо? Чому так? Без пояснень, мовчки… Бабуся нібито захворіла. Найсмішніша брехня!
Всі свої думки вона виклала на папері, адже довіритись було більше нікому. Лікар читав її історію дуже уважно, мовчки. Що робити далі? Думка про операцію лякала Соломію… Сімейні цінності — це те, що вона ввібрала з молоком матері. Але й залишити дитину теж здавалось неможливим. Що скаже батько? Така ганьба!..
І тому вони вирішили розпочати нове життя. Соломія відкрила в Ялті школу для німих. Лікар теж почав вчити її особливу мову. Саме того дня, коли вона прийшла до нього на прийом, він зрозумів, що вона — жінка його життя. Йому було тридцять шість, їй двадцять п’ять. Він вже мріяв про сім’ю, дітей обожнював, а батько й матір давно шукали для нього дівчину. Проте увесь час він чекав на свою власну іскру. І дочекався. Соломія полонила його серце своєю красою, безпомічністю, тендітністю, добротою…
Так зійшлися зірки, що дві людини знайшли один одного в потрібний час і в потрібному місці.
…Він стояв на пристані та дивився в бінокль на пляжний будиночок. А ВОНИ збирали сміття й водорості, котрі вночі вітер знов прибив до порогу. ВОНИ сміялися, ЇМ було весело та радісно вдвох. Вітер розвивав довгу сукню Соломії, роблячи помітним її маленький круглий животик.
Він перечитував її листа безкінечну кількість разів. Його серце калатало при кожній букві, при кожному слові, яке Вона написала…
А вчора Його вже викликали назад. Очікувався новий наступ вражої сторони, і треба було мобілізувати всі сили українських військ на захист батьківщини, тому всіх хлопців, відправлених раніше до санаторію, знов повертали на війну.
… Соломія вже закінчила урок в школі і почала збирати свої речі, коли до класу постукали. Соля відчинила двері. На порозі стояла старенька сива жінка маленького зросту.
— Доброго вечора. Мені потрібна Соломія. Це ви? — Спитала вона.
Соломія кивнула.
— Тоді це для вас, мене дуже просили передати. Не бійтеся, я не читала, що написано в листі, тільки вклала вам державне послання, як мені сказали. Усього вам найкращого, поспішаю на поїзд! — Старенька змучено посміхнулася та пішла.
Соломія розгорнула конверт, в якому лежали загорнутими знайома їй записка та чек на грошову компенсацію сім’ям загиблих у війні… Їй раптово перехопило дихання, та серце ледь не вистрибнуло з грудей!.. Вона все зрозуміла.
Соломія одразу вибігла за бабусею на вулицю, схопила її за руку і почала говорити з нею знаками…»
(1 оценок, среднее: 5,00 из 5)
Загрузка...