Alex Weiss

Отрывок из фэнтези “Чорна кров”

Варії завжди спостерігали з тіні, вищі над смертними, вони не мали права втручатися. Та одного разу один з них зламав стародавній закон. Випадок? Результат хибних рішень чи давно спланований кимось крок?

У світі, де між вічними володарями та крихкими істотами незмінно панує глибока прірва, будь яка перевага — дозволений каприз. Питання лишається тільки одне — хто вирішує?

…

« Феваронські принципи мало що значать для клятих вар’ярр. Якщо поряд с тобою крокує потвора не варто забувати її справжню сутність. Інакше можна припуститись найгіршої помилки за все життя. Сенс міфічної кімнати, своєрідного покарання за гріхи чи солодкого марення після смерті полягає в істинному «я», нарешті стати самим собою, припинити носити маски з такою регулярністю, що особистого лиця вже у пам’яті не відшукати. Та чомусь мало хто використовує життя задля буття тим жахливим: собою. Завжди цікавило, чого вони так бояться тієї волі? Хоча відповідь лежить на поверхні: страх ціни. Так, я вже казав про цей феномен раніше, тепер краще поясню. Усе тут тримається на законі ціни та плати. Найрозповсюдженіша з них — час. Час на самовдосконалення, здобуття титулу, привілеїв, мети чи віри. Навіть більшість бажань, котрі феварони оголошували як умову варії взамін на власну душу можливо звести до часу. Коштовності, влада, помста, нове життя, і так далі…Все те, чого спроможно досягти, якщо прикласти зусиль, але навіщо чекати, чи не так? Тому «вищі» ніколи не зрозуміють феваронську расу, як вічним істотам їм чудово відома цінність безсмертя. Інша річ — володіння чимось цікавішим, здібностями зазвичай не притаманними. Наприклад: вмінням читати думки, мати фізичну невразливість, жити вічно знову ж таки…Нудно. З подібними навичками існування починає швидко докучати, як на мене. Нехай варії лишаються варіями а феварони феваронам. Адже ти у будь-якому випадку залишишся собою, тож навіщо вдавати бодай що? Вайсс’ар утворився кошмаром завдяки особистому «я», вмінню бачити правду та розпоряджатись наданою долею-волею. Ти диви, з мене римопліт некепський. Ми відволіклись. Тож висновок: вар’ярри не живуть у «кімнаті» чи нічних кошмарах, не чекають можливості для завдання тортур. Існує виключно гра та її наслідки, і тільки феварони мають змогу обрати сторону аби потім сумніватись у ній все життя. Сильні та слабші. Знаєш, є квіти зів’ялі, живі колись, прекрасні, за ту красу померли швидко. І є засохлі. Неживі. Обрали вони піти рано, вмерли, але все ще існують. 

-Чудово. -Відгукнувся барві́р на промову ворога. -Тепер буду знати, що спілкуюсь з рослиною.

-Щодо твого інтересу до мого походження…-Продовжував Де Вайсс’а́р, повністю ігноруючи висловлювання тюремника. -У світі великої гри питання не ставляться просто так, як і відповіді не надаються. Поміркуй, нахіба твоїм господарям такі деталі, і чи дійсно вони керуються безпекою феваронів.

-Філософ недороблений.

Злісно прогарчав наглядач, визнаючи тим свій черговий програш.

-Якщо озирнутись на відношення світу до моїх думок та слів. -Сардонічно усміхнувся білий вбивця. -То цілком дороблений. В кінці-кінців, Вайсс’а́ра як феварона влада не особливо боялась, а от Вайсс’ара, як ідею – безумовно так. Істина воля. Бо, якщо подумати, більшість б’ється не за вибір, що робитимуть самі, а за той котрий їм запропонують. 

-Ти кажеш про вседозвілля, закони… 

-Закони є відголосом слабкості. -Свавільник описує коло граційними кігтями, своєрідна метафора нескінченності. -Таємне бажання хибної справедливості, вони існують не заради безпеки, а задля контролю волі. 

-Що ти верзеш? Без законів ми б стали…

-Собою? Саме так, друже. -Ікласта зловтіха майорить на обличчі скаженця. -Наслідки вільного життя та його ціна інколи лякають, проте вартують свого. »

Уривок з повісті: «Вайсс’а́рська пісня».

…

Октофо́р’я. Місто Сіаннереа́ ‘ перша «е» не читається ‘. 3608-й  ґ’іа.

-Просто чудово.

Лежачи у хисткій багнюці прогарчав юнак, спрямувавши погляд до хмарного неба. Неподалік перекрикувались хижі важата́ркси*, певно чекаючи свого часу. Вайс’арські квіти* покривалом устелили землю. Серце вилітало з грудей, втім фева́н* не ворушився, ніби застиг в очікуванні. Сьогодні він втратив усе. Розірвана вірідіанова айако́рра*, подарована коханим аманретті на ґ’іа́ницю їх знайомства зім’ялась під тяжким тілом. Тканина неприємно прилипала до доглянутого хутра, але молодик ніби того не помічав. Здавалось, якщо лежати так надалі, не ворушитись, не дихати, вдасться зробити вигляд, навіть повірити, мов нічого не сталось, і то просто черговий нічний жах. З очей покотились сльози, здається, смерть нарешті дісталась до душі сайґор*.

…

У старих кімнатах скупчувався морок, відчуваючи себе повноправним володарем покинутої будівлі. Тільки завивання дикого вітру вказували напрям мовчазному одинаку. Стіни, розписані кострубатим почерком німо дивились услід. Місце його народження. Мае́-Тта навідувався сюди щоґ’іа, аби вшанувати пам’ять батьків. Хоч свого часу й відрікся від побратимів, вважаючи тих слабкими, родителів забувати не смів. Поклавши списаний ґардфаярр* у проло, гість, з мить почекавши, підпалив запис.

Дракро вірили у «білих». Раніше, коли ніхто ще не вмів відрізняти нації за розташуванням іклів, «брудними» вважали не лише напівкровок, а й феваронів, чиє хутро мало чисто-сніжне забарвлення. Їх рахували іншими, невідомими, через неможливість приписати до жодної зі сторін. Виганяли до лісів, де ті зникали. Не знаходилось ні тіл, ні слідів. Вважається, мов зниклі феварони перейшли за міфічний кордон, і можуть спілкуватися як з мертвими, так і з живими. Здатні передавати послання до іншого світу. Потрібно написати звернення, після спаливши. Якщо наступного дня не побачиш залишеного попелу – слова почули.

Дивлячись на полум’я плямистий видихнув. Там, нагорі, чекає Аффармі́тт. Варія, котра врятувала колись від смерті, подарувала не тільки шанс, а й бажання жити.

Все відбувалось спалахами: незрозуміла, яскрава пляма, віддалено нагадуюча расу вафтерморолів — лідера вар’я́рр, напала зненацька. Аманре́тті намагався захистити свого супутника, однак сил не вистачало. Востаннє глянувши на переляканого Іґр’я́ра, вищий посміхнувся. Перед тим, як провалитись до білої прірви напівкровка побачив — нападник наніс цілі останнього, вирішального удару.

Його попереджали, -рятуючи смертного чи роблячи з того варію обранець порушує установлені правила. Проте дракро не очікував, що все скінчиться так. Через Тахеа́й -неофіційного ватажка, померло створіння, заради якого сайґор змінився, і він нізащо не пробачить, вже мститись умів завжди. Гнівно шиплячи, даючи присягу повернути борг, фе́ро* вперше за довгі ґ’іа втратив свідомість.

…

Гордим та вільним -ось, ким був Іґр’я́р Мае́-Тта. Вигнанець, чию домівку знайшли вороги, спалили вщент. «Брудний», у таборі завжди захищав своїх, не боючись покарань й тортур. «Проклятий», зраджений побратимами: не допомогли, коли прохав, й перед тим, як тюремник провів лезом по горлу нечистий зрозумів – він у світі один. Але то був не кінець. Опритомнів серед мертвих тіл, сховався в лісі, плакав, кричав, дряпав дерева до крові на лапах. А потім натрапив на розмовник*, тоді й почалось нове життя.

«Дракро інші не відчувають, ніби вони — меблі, частина інтер’єру. От тільки ці меблі мають вуха, й вміють ними користуватись.», — прочитав він колись слова Де Вайс’а́ра у випадково знайденій книжці, і цілковито погодився. В решті-решт тавро почало приносити користь. Юнак вчасно збагнув правила гри, почав продавати клієнтам інформацію. Мав надзвичайну зовнішність у купі з харизмою, тож втиратись у довіру проблем не складало. Невдовзі вважався став по-справжньому незалежним. Володів секретами, багатьма долями. Здобув ривалів, котрі поділялись на захисників й бажаючих вбити. Недоброзичливим противникам заважала одна річ – якщо напівкровка помре – усі таємниці відкриються. Тож ненавиділи чи ні, але розумні «жертви» були вимушені наглядати за недругом, аби зберегти власне життя, у декількох сенсах.

« Уроки, які дає нам світ найжорсткіші, і найдієвіші. »

Строкатий відвідував вишукані заходи, носив найкращий одя, прикраси, завжди підтримував бездоганний вигляд. Усюди привертав до себе увагу. «Нечистих» не любили, м’яко кажучи, чого коштували одні лише обличчя інших гостей. Здається, плямистий починав розуміти, чим істинне навколишнє обурення так подобалось білій легенді*. Феван мав достатньо фіпса́то, аби закривати будь-які питання, і вдосталь зв’язків, щоб стуляти рота особливо невдоволеним, не враховуючи декількох психів на кшталт полювальника за вигнанцями – Нола́рда.

Спогади миготіли видіннями.

…

(Пока оценок нет)

Загрузка…